Олексій Процайло, начальник медичного пункту батальйону безпілотних систем 60-ї окремої механізованої бригади, мав нещодавно чергову відпустку. Спочатку, певна річ, він поїхав до батьків, а, перепочивши, навідався на рідну кафедру оперативної хірургії та клінічної анатомії. Сюди пан Олексій прийшов працювати одразу після закінчення Тернопільського національного медичного університету. Саме тут він здобув перші уроки педагогічної майстерності, долучився до наукової спільноти й, зрештою, опанував омріяну професію.
За чотири роки військової служби Олексій пройшов те, до чого в цивільних медичних закладах не готують: на передовій йому довелося бути і медбратом, і хірургом, і терапевтом. Він подолав шлях від молодого бійця до керівника медичної структури, проте пов’язувати подальше життя з армією не планує. Його справжня стихія – студентство, викладацька діяльність і науковий пошук. Це те, що притягує найбільше, дає відчуття повноти буття, дарує приємні миті й глибоке моральне задоволення.
– Пане Олексію, до повномасштабного вторгнення у вас була доволі мирна професія?
– Так. Я працював на кафедрі оперативної хірургії та клінічної анатомії ТНМУ. Після закінчення вишу навчався в інтернатурі, потім закінчив аспірантуру й розпочав наукову роботу, керівником якої був професор, завідувач цієї кафедри Михайло Степанович Гнатюк. Мені залишалося лише пів року до захисту, коли почалося повномасштабне вторгнення.
Уже за кілька днів мені зателефонували з ТЦК і запропонували з’явитися туди. Два дні пішло на роздуми, після яких я свідомо прийняв рішення йти на війну. Дуже батько підтримав, бо я споріднений духом з ним, мама, звісно, важче сприйняла моє рішення. Багато людей (рідні, друзі, колеги) іноді запитують, що спонукало мене вчинити саме так? Вважаю, що тут зіграли роль багато чинників: риси характеру, професійні якості, внутрішні переконання й, зрештою, виховання. Для мене піти захищати Батьківщину було справою честі.
– Куди проліг ваш військовий шлях?
– Тоді був дещо інший підхід, жодного активного навчання. Гадали, що заняття з тактичної медицини, тренування й стрільби не на часі, тож нас одразу відправили до частини й ми проходили вишколи, як мовиться, в процесі.
Моїм місцем праці став кейсевак (CaseVac). Це – евакуаційна машина, яка заходить безпосередньо на позиції та займається евакуацією поранених, так би мовити, первинна ланка надання меддопомоги. Далі я потрапив у третю стрілецьку роту, де обіймав посаду бойового медика. Згодом змінився начмед батальйону, тож я перейшов до медичного пункту 16-го окремого стрілецького батальйону. Коли ж його розформували, продовжив службу в підрозділі безпілотників. Пройшовши непростий тернистий шлях, зараз виконую місію начальника медичного пункту батальйону.
– Маючи чималий досвід, як ви організували його роботу?
– Обов’язки начальника медичного пункту – це передусім адміністративна робота, керівна посада. Щоправда, на четвертий рік війни маємо суттєві позитивні зміни – це і якісна техніка, і міцна броня.
Моє завдання – організувати зручний графік чергувань військових медиків, навчання, технічне та матеріальне забезпечення частини, а також відпочинок. Зараз розроблені ефективніші шляхи евакуації поранених з поля бою та з підрозділів, які ведуть бойові дії. Медевакуація на цьому етапі – це вже рівень «швидкої», коли нам вдається «підтягнути» меддопомогу ближче до позицій. На зустріч «броні» за потреби виїжджає карета швидкої допомоги, начинена сучасною медтехнікою та лікарськими препаратами, де пораненому надають першу лікарську допомогу. Це значно ефективніше. Багатьох лікують безпосередньо у зоні бойових дій, отож в мої обов’язки входить і організація амбулаторного прийому, бо соматичні хвороби ніхто не скасовував. Військові хворіють так само, як і цивільні: в когось банальний біль у спині, комусь дошкуляють дерматологічні проблеми, кашель чи психосоматика.
Я піклуюся про медичне забезпечення всього батальйону. Щоб у всіх усе було, інколи доводиться взаємодіяти із сусідами з інших підрозділів, шукати альтернативні шляхи забезпечення. У мої обов’язки також входять вишколи особового складу всього батальйону. Для цього в нас є спеціально підготовлена людина, яка безпосередньо цим займається.
– Чи допомагає вам науковий досвід під час служби?
– Так, особливо у теперішній роботі моє минуле та дослідницьке підґрунтя стали суттєвою підтримкою. Скажімо, під час взаємодії з суміжними підрозділами чи спілкування з офіцерським складом навички, здобуті в університеті, виявилися вагомим бонусом.
У пригоді також став досвід хірургічної практики в ТНМУ та знання анатомії, ще коли в піхотному батальйоні служив, то надходили хлопці з важкими пораненнями. Пригадую, в одного з них були множинні ушкодження рук і складна травма голови. Це неабияке випробування, коли ти єдиний медик й у кузові автомобіля мусиш однією рукою надавати допомогу, а іншою триматися, щоб поранений не опинився за бортом. Але виходив із ситуації як міг. Часом сам собі дивувався: в екстремальних умовах миттєво згадував усе, чого навчився в альма-матер.
Узагалі ж, коли їхав у свій перший підрозділ, втішав себе думкою: якщо там буде бодай щось пов’язане з медициною – не пропаду, впораюся. Звісно, виникали складнощі й щодо психоемоційного стану, бо з мирного життя відразу у війну – таке не кожен витримає. Практично всі новобранці стикалися з цим. Рятувалися, як могли, доки в батальйоні не з’явився психолог. Зараз у моєму теперішньому підрозділі з цим набагато легше, адже маємо штатного психолога, а також психіатра для медикаментозної терапії. Щойно з’ясовується, що людина має психоемоційне перевантаження, одразу ж залучаємо фахівців. За можливості також вмикаю власні ресурси: головне – вести діалог з бійцем і не залишати його наодинці з думками.
– Університет часто згадуєте? Студентські роки, викладачів чи, можливо, тих вихованців, які вже, напевно, стали лікарями, доки ви на фронті?
– Ой, часто. Я добре адаптувався до військового життя, але все одно мрію про день, коли повернуся в університетську родину. Викладання мені дуже подобається, це моє ремесло, до якого лежить серце.
Університет багато в чому мені допоміг. Коли ще перебував у попередній частині, надіслав запит у волонтерський центр ТНМУ. Мені надали все необхідне, до того ж дуже оперативно, тож щиро вдячний «Бойовим мурахам».
Приємно також зустрічати на бойових позиціях колишніх випускників нашого вишу. Велику підтримку отримав від начальника медичного пункту Віталія Орестовича Вацика. Взагалі на фронтових теренах мені часто трапляються однодумці, які підставляють плече і словом, і ділом, як-от помічниця з матеріального забезпечення та координаторка, прізвище якої з етичних міркувань не можу назвати.
– На сайті нашого університету натрапили на звістку, що під час служби ви встигли завершити кандидатську дисертацію?
– Саме так. Завершив роботу ще під час служби в піхотному батальйоні, командування тоді пішло назустріч і надало відпустку. Тож 2024 року відбувся захист. Університет подбав, щоб уся процедура пройшла за найвищими стандартами академічної доброчесності. Я щиро вдячний членам вченої ради та опонентам за відкриту, прозору й конструктивну дискусію, яка дозволила об’єктивно оцінити результати моєї кількарічної праці. Надзвичайно приємно було знову побувати в рідних стінах, зустрітися на захисті зі своїм наставником – професором Михайлом Степановичем Гнатюком. Для мене це була визначна подія із щирими емоціями та легким хвилюванням, яка додала потужної моральної підтримки. Зараз я далеко від Тернополя, але втішно, що академічна родина пам’ятає про мене – моя світлина є на сторінці кафедри у соціальних мережах. І я про колег теж не забуваю! Першого ж дня відпустки завітав у гості, побачився з усіма, ми чудово поспілкувалися, а за кілька днів організували зустріч зі студентами. Їх дуже цікавить фронтова медицина. Намагався продемонструвати, як теорія, яку вони зараз вивчають, має практичне застосування в умовах бойових дій. За своєю суттю я – педагог, тому намагаюся використовувати кожну можливість для взаємодії з молоддю. Для мене студентська авдиторія – це місце сили. Які б події не вирували в житті чи в країні, момент, коли починається лекція чи бесіда зі студентами, миттєво повертає фокус на те, що справді має значення.
– Що змінила війна у вашій свідомості?
– У ситуаціях, в які потрапляєш на фронті, є лише два варіанти: або ти здаєшся та йдеш на дно, або зростаєш як професіонал та особистість. Зважаючи на результати роботи, можу стверджувати, що я не зламався, хоча траплялися моменти, коли здавалося, що все шкереберть. Служба в армії – це величезне випробування. Колись я й уявити не міг, що ми з побратимами здатні на значно більше, ніж здається на перший погляд. Наполегливість, системність і старанність – риси характеру, які рухають мене вперед. Потроху, маленькими кроками, але до мети. Зараз у моєму підпорядкуванні 12 людей, яких я відбирав особисто, й усі вони стали рідними. Горнило війни одразу зриває маски та показує, хто є хто. Своїми стають поступово, а чужими – миттєво. Чи не так?
– Чи є речі, які здатні вас заспокоїти, подарувати приємні миті на фронті?
– Дзвінки до рідних – батька й мами. Вони розповідають домашні новини, діляться, як справи у файному місті, а це неабияк піднімає настрій. Взагалі вважаю себе дуже щасливим, бо маю чудових батьків – розумних, красивих, чуйних і здатних завжди зрозуміти. Ще люблю послухати музику. Наприклад, пісня «Сам собі країна» музичного гурту «Скрябін» – моя найулюбленіша.
– Що нам потрібно для перемоги?
– Не опускати рук. Ми робимо все можливе, щоб ворог не просувався далі. А цивільним – опановувати практичні навички на випадок мобілізації.
– Що зробите найпершим після нашої перемоги?
– Розслаблюся в джакузі. Відтак зберуся з найдорожчими людьми за великим столом, щоб згадати теплі моменти з минулого й побудувати плани на майбутнє. Переконаний, що ми самі є творцями власної долі.
Лариса ЛУКАЩУК